Интерв’ю з Анжеликою Андрієвською

БЕЗ РЕГУЛЮВАННЯ ПОПУЛЯРНОСТІ

Олександр БАКУМЕНКО, 

лауреат Всеукраїнської

літературно-мистецької

премії ім. І. С. Нечуя-Левицького,

член Національної спілки

письменників України,

член Національної спілки
журналістів України

Напередодні Дня Незалежності заступник голови Секретаріату Президента України з гуманітарних питань Анна Герман заявила, що на часі, на думку глави держави, розширення і чисельності за рахунок керівників громадських організацій, і повноважень, а отже і впливу, громадської гуманітарної ради при Президентові. Адже на загальне переконання нашого суспільства, нині розвиток української культури перебуває не на належному рівні для України, яка має давні світові мистецькі здобутки і віковічні традиції.

Нещодавно, в останні дні червня, у засобах масової інформації широко висвітлювалося засідання громадської гуманітарної ради при Президентові України. Президент Віктор Янукович висловив намір ініціювати розробку концепції нової гуманітарної політики в Україні. З вуст глави держави пролунала думка, що уся гуманітарна політика незалежної України за двадцять років нашої новітньої державності не була позбавлена своєрідної поблажливості з боку влади до суспільства, до пересічного громадянина. Як відзначав Віктор Янукович, це нагадувало перманентну лекцію на патріотичну тематику і то „мабуть, погану лекцію”. Президент України виступив за перегляд концепції діяльності Міністерства культури, про що він наголосив на засіданні громадської гуманітарної ради. „Держава не повинна утримувати величезну кількість установ культури, які не впливають на духовний розвиток громадян...” А ще Президент В. Янукович висловив думку про необхідність перегляду підходів до присудження звань заслужених та народних артистів в Україні: „Народ і без підказок з боку держави знає, чиї пісні співають, чиї книжки читають, хто дійсно народний, а хто – лише на папері, тож популярність не може визначатися якимось регулюванням. Держава має відмовитися від цих, не властивих їй, функцій.” Віктор Янукович висловив думку, що в цій сфері „треба перейти до євростандартів, коли статус артиста визначає рівень його популярності серед населення”. 


Антикорупційна думка українського президента у сфері нашої духовності може стати першим позитивним кроком з перегляду підходів присудження високих урядових нагород і звань у нашому корумпованому суспільстві. В цьому плані у Президента України може з’явитися чимало прихильників з народу, які співають і читають те, що їм подобається, а не те, що подобається можновладцям. В Україні, на щастя, ще залишилося чимало високоосвічених людей з плеяди працівників науки, культури, представників мистецтва та літератури, які мають шляхетну освіту, енциклопедичні знання, високе розуміння національного патріотизму та державного обов’язку. Проте цей справжній шар інтелектуальної еліти в Україні майже не задіяний сьогодні владою, нічого в Україні не вирішує. Про життєву необхідність повноцінного використання культурної еліти і письменники, і журналісти, і науковці, і політики вже заявляють на повен голос. 


На жаль, цей значний інтелектуальний пласт можновладці поки що практично не враховують у своєму визначенні сучасної еліти в Україні. Сьогодні в культурній сфері життєдіяльності країни нерідко панує дилетантизм. Поки що інтелект, талант нації на багатьох теле- і радіоканалах, у пресі визначається еквівалентом грошових одиниць, як умовних, так і вітчизняних, або місцем у реєстрах політичних партій. Знання і талант не враховуються у межах цих реєстрів. Сьогодні будь-який посадовець може з легкістю задовольнити свої творчі амбіції, може стати членом будь-якої творчої спілки, або вийти на велику сцену до широкої аудиторії. Гроші можуть робити все. Прикладів більш, ніж достатньо. Самозгубне дикунство замість відродження національної культури! 


Культура, література, мистецтво належать до одного з головних аспектів національної ідеї, тобто мають статус елементів національної безпеки українців. Адже належать до системи охорони української духовності, а значить, в кінцевому рахунку, до системи виживання нації, в чому безперечно мають бути зацікавлені урядовці всіх рівнів, бо керувати іншим народом їм, цілком очевидно, шансів не випаде. І про це їм самим не можна забувати. Про це треба неодмінно пам’ятати, якщо наша держава прагне до загального визнання всесвітньою спільнотою. Тож теза про те, що популярність діячів мистецтва, літератури та культури не може визначатися якимось державним регулюванням і що держава має відмовитися від цих, начебто не властивих для неї функцій, м’яко кажучи – питання риторичне. Та й взагалі, про „євро-стандарти” можна говорити в наших умовах лише в досить вузькому значенні. Це ж який же талант замість грошей треба мати, щоб отримати у нас статус артиста, популярного серед населення, точніше сказати, у частини населення, якій ще цікава сучасна опера, оперета, сучасний драматичний театр, сучасне кіно, а не лише комерційна естрада та шоу-бізнес! Адже основна маса незаможних українців не має можливості стежити за сучасним мистецтвом, хіба що за телевізійними витребеньками сучасних, так званих, зірок шоу-бізнесу, які за кілька років свого безголосого „фанерного” імітування отримують високі звання заслужених та народних артистів України, вклавши чималі гроші у власну „розкрутку”. Сучасний шоу-бізнес не шанує самодостатні, отже справжні таланти, він імітує різні конкурси, змагання, створюючи ілюзію народної псевдокультури. Ті ж талановиті, освічені професіонали, які часто- густо за рівнем майстерності та освіти переважають членів журі того чи іншого телевізійного конкурсу, просто не потрапляють на очі широкої аудиторії. Так що основна маса українців співає свої пісні та читає свої книжки. В основному ті ж, що і сорок років тому, співають „Чорнобривців”, „Рідна мати моя”, „Два кольори”, „Марічку”, „Червону руту”, а читають книжки української та світової класики з радянських часів, оскільки нові малотиражні книжки сучасних митців у село, а тим паче, у сільські бібліотеки, які ще десь і животіють, потрапляють тільки з якоїсь особливої нагоди чи приватної ініціативи. 


Ще зовсім недавно, якихось 30-40 років тому працівники культури, маючи державну підтримку, збирали стадіони своїх шанувальників, тисячі сільських клубів не мали можливості вмістити усіх охочих на концерти мало відомих у столиці, провінційних заслужених артистів України. А таких в нашій країні було чимало. Тож серед тієї кількості колись поважних артистів зі званнями і сьогодні існує чимало артистів з периферії, які отримали державне пошанування у ті щасливі для них часи. На жаль, той казковий сон перетворився на новий етап розвитку сучасного українського мистецтва, перетворився на його „крижаний” період в умовах утвердження знахабніло-дикунського шоу-бізнесу в Україні. Сьогодні для багатьох талановитих митців існує чимало творчих перешкод. Так сталося, що той, хто не потрапив до „обойми”, кого „крутять” по радіо чи „розкручують” на телебаченні, дуже рідко звання заслуженого, а тим паче народного, отримують. Навіть, якщо за кожного претендента на високе звання оголосять всенародний референдум у тій місцевості, де його знає кожна дитина. Хоча не всі відомі співаки та композитори отримували високі звання й у радянські часи. Вибачте, якась двадцятирічна сьогоднішня „фанеристка” за куплену участь у міжнародному телевізійному конкурсі у двадцять п’ять чи тридцять років стає народною артисткою України. Тож, як бачимо, не всім у нас по зубах „євростандарти”. А пояснюється це тим, що сучасні виконавці, насамперед залежать від спонсорської „розкрутки”. А чи додає їм це таланту? І де сьогодні у селах, селищах міського типу, райцентрах та й містах так легко знайти спонсорів? Якщо раніше підтримка творчих талановитих людей мала державні корені, заохочувалася державою, то нині нам натякають на „євростандарти”, які давно існували та існують у комерціалізованому мистецтві. Сьогодні мало кого у провінції цікавлять питання підготовки здібної молоді. У кого є гроші, той прямує або до столиці, або до обласного центру. Головне, щоб місце було зафрахтоване та за нього були сплачені гроші. 


В Україні сьогодні чимало відомих співаків-виконавців, які заслужено мають високі звання. Усіх і не перелічити. Є гарні співаки і серед тих, які широкому колу слухачів майже не відомі. Вони нечасто звучать по радіо, але скажу відверто і чесно – співають краще за багатьох народних чи заслужених. Адже Україна – генетично співуча держава. До цього вже звикли в усьому світі. Тому іноді буває дуже соромно, коли слухаєш деяких співаків зі званням, які не відповідають фаховому рівневі. Звання держави вимагає в артистів весь час підтверджувати й тримати високу планку мистецької майстерності, брати нові висоти, не зупиняючись на досягнутому. Шкода, але не всім тепер це до снаги. 


Ось тримаю в руках ошатне цьогорічне видання поважної Української конфедерації журналістів під гучною назвою „Золотий фонд нації”. Мене зацікавив розділ цієї книжки „Мистецький Олімп”, у якому представлені відомі імена українських митців. На мій сором, з-поміж півсотні виконавців, що мали високі звання народних і заслужених, я віднайшов лише з півтора десятка імен артистів, які були в мене на слуху, яких я бачив і чув на столичних сценах. Серед них мою увагу привернула сторінка, присвячена творчості лауреата всеукраїнських і зарубіжних конкурсів, заслуженої артистки України Анжеліки Андрієвської, з мистецтвом якої пощастило познайомитися років десять тому під час її авторського вечора під назвою „Я тобі належу, Україно” в „Українському домі”, а згодом послухати її сольний концерт „Ти говори, любове” з нагоди двадцятип’ятиріччя творчої діяльності співачки. Тепер я мав можливість більше дізнатися про цю співачку, виступами якої тоді захоплювався, аж тепер усвідомив основи її творчих успіхів. Вона має грунтовну музичну освіту: клас фортепіано, клас бандури та вокалу в музичній школі (1982) у викладача, народної артистки України Майї Голенко, яка першою звернула увагу на природне обдарування Анжеліки; студію при Державній заслуженій капелі бандуристів України по класу бандури і вокалу (1984) у викладача, заслуженої артистки України Олени Слободяник; закінчила Національну музичну академію України ім. П.І.Чайковського (1994) за фахом „оперна співачка” у класі професора, народної артистки України Діани Петриненко. За понад чверть століття творчої діяльності Анжеліка Андрієвська працювала на музичній ниві в різних іпостасях. Починала солісткою дитячого музичного театру у 1984 році, працювала у Державній капелі „Думка” (1988 - 1992 роки), у камерному хорі „Київ” (1992-1996 роки), з 1994 по 2000 рік була солісткою та директором хору духовної музики „Оранта” при Українському фонді культури. Упродовж 1997 року, перебуваючи за кордоном, у Великій Британії, працювала солісткою Уельської національної капели. І лише у 1998 році змінила оперну сцену на естрадну, ставши і членом Асоціації діячів естрадного мистецтва. У 2003-2009 роках співачка успішно працювала солісткою військового оркестру Національної академії оборони України. Як слухачеві, мені вона запам’яталася і цікавими своїми виступами з естради у телевізійних хіт-парадах, і виступами у щорічних „Пісенних вернісажах”. Наприклад, піснями „Вечірня елегія” та „Осінній вальс” на вірші Миколи Луківа. Неодноразово чув по радіо пісні „Ода музиці”, „Вернись”, „Мавка”, „Ти говори, любове”, „Жовта жоржина”. Щире, ліричне виконання Анжелікою цих пісень не залишає байдужими багатьох слухачів. Своєю творчістю співачка приносить в українську естраду нові інтонації, новий стиль виконання сучасної естрадної пісні, поєднавши традиції та елементи оперного співу, народного мелосу із сучасними ритмами та мелодіями. І це вражає не тільки людей закоханих у пісню, а й вітчизняних та зарубіжних музикознавців. Адже рідкісної краси і сили лірико-колоратурне сопрано Анжеліки Андрієвської з діапазоном у три октави (!) звучить легко і невимушено в усіх регістрах. Її пісні в сольному виконанні, пісенні вокалізи захоплюють – особливо в кульмінаційних моментах – захмарними високостями. В голосі співачки поєднуються оперна міць і джазова гнучкість. Цим вона суттєво відрізняється від сучасних стандартів української, в основному „безголосої” естради, яка багато в чому знизила планку вимог професійного рівня співаків і часто не відповідає фаховим вимогам багатьох шанувальників сучасного мистецтва. 


З 1994 року Анжеліка Андрієвська виступає із сольними концертними програмами в Україні та за кордоном, бере участь у концертах в палаці „Україна” та в різних концертних залах столиці та інших міст України. Вона зробила десятки благодійних концертів по Україні, зокрема в зоні Чорнобильської атомної станції та у військових частинах. З 1994 року представляла Україну з концертними програмами у США, Англії, Італії, Іспанії, Австрії, Голландії, Болгарії, Угорщині. Виборола нагороду в 1994 році на фестивалі в англійському місті Кхлангохліні, у 2000 році перемогла на Всесвітньому фестивалі у Болгарії, у 2001 році отримала головну нагороду на Всесвітньому фестивалі „Музика світу” в італійському місті Фівідзано в номінації „Сольний спів”, а 2006 року стала володаркою гран-прі Всесвітнього фестивалю естрадної пісні в італійському Сорренто... 


Отут і виникає питання, а чи багато у нас співаків-виконавців, які поверталися в Україну переможцями з Мекки сучасного співу, із самої Італії?! Дійсно, небагато. А тут дві великі перемоги в Італії у різні часи. Вражаюча стабільність! Ось вони – „євростандарти”, за якими можна визначати професійний та мистецький рівень Анжеліки Андрієвської у нашому сучасному мистецтві. До речі, ще зі студентських років вона мріяла взяти участь у пісенному конкурсі в Італії. І наполеглива українка неодноразово побувала на міжнародних пісенних заходах в Італії. Перший раз її запросили до Палермо, де вона співала Дев’яту симфонію Л.Бетховена з оркестром місцевого оперного театру. Потім, у Ватикані вона брала участь в акції з нагоди 15-ї річниці Чорнобильської катастрофи. Там Анжеліка Андрієвська мала нагоду отримати благословення Папи Римського Павла Іоанна ІІ, у Ватикані вона співала „Аве Марія” на музику Франца Шуберта. Наступна поїздка до Італії була на Всесвітній фестиваль „World music” (2001), у якому брали участь понад дві тисячі виконавців з 46 країн світу. На цьому фестивалі Анжеліка Андрієвська представляла Україну. Тому подвійно приємно, що міжнародне журі визнало нашу представницю найкращою у номінації „Solo canto”. Адже у фестивалях і конкурсах такого рівня випадкових переможців не буває. Там до організації подібних заходів, як і до конкурсантів, ставлення особливо прискіпливе та справедливе. На перший план виходить рівень мистецької обдарованості і майстерності конкурсанта. 


Запорукою творчого успіху Анжеліки Андрієвської безумовно є її цікавий у професійному плані репертуар, його широкий мистецький діапазон. Адже вона виконує вокальні твори української й світової класики, українські народні пісні та естрадні твори сучасних авторів. Вражає своєю мистецькою палітрою у виконанні Андрієвської вокальна композиція „Червень. Баркарола” (російською мовою, і що унікально - на власний чудовий поетичний текст) на тему „Пори року” П.Чайковського; на відгранених віками засадах етики та естетики із притаманною їй вродженою шляхетністю вона виконує українські народні пісні: „Місяць на небі”, „Ой, у вишневому садочку”, „На вулиці скрипка грає”, „Стоїть гора високая” на вірші Л.Глібова. І не „форматує” їх до невпізнання, як деякі виконавці, які на сцені просто шаленіють від вседозволеності. Чимала частина сучасних творів у репертуарі Анжеліки Андрієвської виконується на вірші відомих українських поетів. У творчому доробку співачки понад сімдесят пісень на вічні теми кохання, краси природи, наших життєвих реалій. Вона виконує пісні на слова Андрія Малишка (і саме ота безсмертна „Пісня про рушник”!), Дмитра Луценка, Бориса Олійника, Миколи Луківа, Ганни Чубач, Михайла Ткача, Тетяни Майданович, Станіслава Шевченка, на музику багатьох відомих композиторів: М.Лисенка, П.Майбороди, Ю.Мельничука, Л.Левченко (Бутуханової), В.Кияниці, Г.Володька, Л.Остапенко. Анжеліка працює тільки з професійними композиторами-аранжувальниками. В її розумінні успіх пісні передусім залежить від сюжету, драматургії, таїни віршованого твору, покладеного на музику. Велику увагу мисткиня приділяє й стилістиці виконання естрадних творів, художньому оформленню, режисурі своїх виступів перед глядачами, залучаючи до своїх виступів як супровід – професійних танцівників та творчі дитячі колективи. 


Власні творчі задуми співачка виношує довго, як і належить досвідченому митцеві-композитору. Вона не ганяється за легким успіхом, не йде на поводу невибагливих слухачів, пише власні композиції, тонко відчуваючи ритмомелодику віршованих творів. До віршованих текстів композитор і співачка Андрієвська ставиться вельми вимогливо. Крім смислу музики вона завжди шукає слово в музиці, тому її можна вважати й поетесою музичних творів. Справжня пісня у її творчості частіше за все народжується на перетині двох нерозривних, споріднених начал – на перетині думки і серця. Жага музики у багатьох її власних композиціях, на мій погляд, програмується самою співачкою як поетесою твору. І тільки її талант композитора втамовує життєву спрагу митця, віднайшовши своє, нове бачення у новій стихії, у музиці, у гармонії звуків, рівновеликих високому поетичному слову. Прикладом таких цікавих музичних творів композитора Анжеліки Андрієвської вважаю її пісні на вірші Бориса Олійника та на вірші Миколи Луківа, Тетяни Майданович. Наскільки композитор-виконавець чудово бачить слово, відчуває його і розуміє, настільки ж вона його і чує. Повнокровне у звуках, воно ніби само проситься у музику, знаходить її та, стаючи пісенним, не втрачає своєї зримої та смислової сили. Образ музичний вдало збігається зі словесним. В цьому вважаю неабиякий успіх Анжеліки Андрієвської, як композитора-співавтора пісень наших відомих поетів. На жаль, у виконанні багатьох сучасних композиторів-співаків відбувається навпаки: з музикою слово ще більш менш звучить, навіть створює ілюзію пісні, а візьми й залиш це слово без музичного супроводу, в акапельному виконанні, – і миттєво око, так би мовити, натикається на порожнечу: нема за що співакові зачепитися. Залишається лише одна оболонка слова, навіть за умови гарних пісенних текстів, тобто залишається одне ім’я без іменника. В Анжеліки Андрієвської голос працює як головна складова частина багатозвучного оркестру. Тобто свої пісні вона співає, як вимагає її душа, як підказує її серце. Саме співає, а не виконує. Цим вона і відрізняється від багатьох нині популярних естрадних, підкреслюю, - виконавців. 


Скільки чудових пісень у репертуарі Анжеліки Андрієвської, які беруть за душу і вчать людину відчувати і пам’ятати! Чимало таких пісень в народі стають популярними. Відомо, що кожна популярність має і свої розбіжності. Це ще свого часу цікаво відзначав Лев Миколайович Толстой: „Буває популярність тютюну та алкоголю, а буває популярність хліба та води”. З цього приводу зауважу, що в народі існує до хворобливості чимало прихильників тютюну та алкоголю, але і в наш час культурних руйнацій популярність хліба та води – беззаперечна і домінуюча. У життєдіяльності людини її можна порівняти хіба що з повітрям. Ця антитеза може стати яскравою метафорою щодо популярності різних за змістом та оригінальністю пісенних творів у сучасному шоу-бізнесі. Хтось задовольняється низькопробною попсою, а комусь подобаються і глибоко мисленні твори у професійному шляхетному виконанні. Іноді, в залежності від смаків та віку аудиторії, „низькопробщина” може й переважати справжнє мистецтво. Але поверхова популярність у такій ситуації – річ тимчасова. Їй не належить час. Лише справжнє мистецтво здатне здолати і перегони сучасності, і шлях у вічність. Людська мудрість врешті-решт завжди перемагає. Тож кращі пісні у виконанні Анжеліки Андрієвської, як на мене, стверджують саме ту світлу, здорову сторону вищезгаданого толстовського афоризму. 


Але тут варто зупинитися на талантові митця, який виступає перед народом, який робить свої твори популярними. Часто, кажучи про талант митця, ми, між іншим, надаємо йому ледве не випадкове, вітальне значення, кидаючись направо і наліво стосовно здібностей митця таким неординарним визначенням, як „талант”. А між тим талант – це дуже рідкісна категорія для визначення видатних здібностей митця, яка вимагає не стільки вітального, поблажливого, побічного ставлення з боку оточення, скільки відповідального та заглибленого ставлення самого митця до власних індивідуальних якостей. Усім смислом, усією природою своєю, розуміння таланту, як, може, ніяке інше протистоїть панібратству та заздрості, вимагаючи від творчих людей у стосунках між собою якщо не людської стриманості, то хоча б елементарної делікатності. Талант – це явище, яке неодмінно вимагає підтримки, доброзичливості, своєчасної відсічі заздрісникам, які своїми підступними діями поховали не одну талановиту душу, перетворивши неординарні здібності творчої людини на її велике лихо. Талант, умовно кажучи, – це своєрідна турбіна. Який тиск вистражданого й пережитого зосереджується в ній, такою є і сила її енергетичної віддачі, такою є її духовно-естетичний заряд. І головне завдання урядовців, як на мене, сприяти підвищенню коефіцієнта корисної дії цієї турбіни, - „підключити” її до „енергосистеми” української культури, а не кидати напризволяще. Треба думати про майбутнє нації й не забувати про особливу суспільну значимість і необхідність „практичної” самовіддачі творчих талантів у концепції нової гуманітарної політики. А це і мають забезпечувати державні чинники, бо їм „багато дано” різних суспільних важелів, тому з них буде багато вимагатися як нині, так і у вічності. 


Навіть у сьогоднішніх умовах суцільної фінансової кризи співачка і композитор Анжеліка Андрієвська високо тримає свою творчу планку, не зраджує своїм принципам, виступаючи на різних сценах, перед різними аудиторіями. У кожному своєму виступі вона привносить в українську естраду щось нове, індивідуальне і життєствердне, пережите і передумане з вершин свого професійного досвіду. Недостатньо „розкручена” на радіо і телебаченні, заслужена артистка України Анжеліка Андрієвська багато виступає на засадах доброчинності. Щоб підтримувати своє високе реноме, мисткиня вимушена нести суттєві витрати, не лише моральні, а й матеріальні, незважаючи на відсутність спонсора. Попри всі наші життєві реалії, у співачки існує своя численна аудиторія шанувальників. В цьому можна було пересвідчитися на ювілейному концерті Анжеліки Андрієвської у переповненому залі київського Будинку офіцерів. Майже чотири години тривало цікаве дійство у головній концертній залі Збройних Сил України. І це не дивно, адже упродовж шести років співачка працювала солісткою військового оркестру Національної академії оборони України. Дві останні пісні концертної програми у виконанні Андрієвської глядачі слухали, піднявшись з місць. Одна з цих хвилюючих пісень, на вірші учасника бойових дій в Афганістані Олега Безкровного, була присвячена ветеранам гіркої афганської війни. Взагалі, треба відзначити, як найпотужнішу у творчості Анжеліки Андрієвської, патріотичну тематику. Її твори військово-патріотичного спрямування часто звучать у концертних програмах найвищого рангу, на найвищих мистецьких заходах нашої держави. І вся творчість та громадська діяльність в очолюваному нею благодійному фонді „Гармонія” служать тому (за словами Лесі Українки із її геніальної „Лісової пісні”), щоб наш народ зумів „своїм життям до себе дорости”. До речі, в репертуарі артистки є надзвичайно експресивна сучасна естрадна пісня „Мавка” за мотивами „Лісової пісні” Лесі Українки... Це ж саме рідний український народ і українська земля засіяли зерна добра і любові у серці артистки. Саме на цій землі тривало становлення її, як майстра професійної сцени, як громадянки України, мистецтво якої з гідністю представляла і представляє на міжнародній арені заслужена артистка України Анжеліка Андрієвська. Вона просто не згоджується на оті пропозиції представників шоу-бізнесу, які б „втиснули” її самобутні творчі здобутки у „модні формати”. Що ж, це її відповідальний нелегкий доленосний вибір. Творче покликання – то Божий Промисел, і серце обдарованої людини підказує: його не можна зрадити, бо інакше – творчий крах. В Європі, між іншим, співаків такого рівня вимірюють особливими „стандартами”... Бо там діє такий чинник, як громадянське суспільство високого ступеня розвитку. 


Але ж скільки сьогодні треба заробити без допомоги держави талановитому митцеві в Україні, щоб перейти до „євростандартів” українського розливу і здобути статус артиста популярного серед збуреного епохою реформ українського населення, якщо його популярність не тільки не підтримувалася, але жодною мірою не визначалася державним регулюванням? На це риторичне питання український народ навряд чи сьогодні відповість, оскільки питання культурно-духовного розвитку зубожілих українців зараз мало цікавить. Ще недавно мудрі діди казали: „Буде хліб – буде й пісня”. Але і ті, хто працює, і ті хто керує: державотворці, численні наші посадовці менш і більш відповідальні, – на державному рівні повинні узгоджувати свої плани з ініціювання розробки концепції нової гуманітарної політики з тим, щоб завжди були в достатку і на достойному рівні в Україні її одвічні цінності, одвічна слава у світі – і хліб, і пісня. Український хліб і українська пісня – разом, нерозривно. Два камені в обороні народу. А скільки цікавих конструктивних пропозицій почув я від самої артистки в багатьох її інтерв’ю у ЗМІ, які потребують впровадження в наше життя, а отже тієї самої державної підтримки! І проблеми давні, і незмінні способи їх розв’язання – разом, усією громадою, і „низи” і „верхи”. Мені ж залишається побажати заслуженій артистці України Анжеліці Андрієвській особистого і творчого щастя. А також іще ширшого народного визнання і на батьківщині, і за кордоном. Адже численні слухачі – у залах і в ефірі – чекають нових зустрічей, захоплюючого спілкування, нових пісенних шедеврів від цієї неповторної видатної артистки.


Цю статтю надруковано з деякими скороченнями: Бакуменко О. Самобутність у світі модних форматів // Демократична Україна. – 2011. – 30 вересня (п’ятниця).